Проблема соціального сирітства, що виникла в Україні на рубежі епох, потребує вироблення реальних шляхів її подолання з огляду на досвід попередників.XXI століття було назване «Століттям дитини».

         Сьогодні у світі налічується приблизно 2 млрд. дітей. Але, на жаль, майже у кожній державі світу багато дітей живуть поза сім’єю. Це одна з проблем світового рівня. Не обминула вона й Україну: все більша кількість дітей стає сиротами при живих батьках, часто від них відмовляються вже в перші хвилини життя . Статистичні дані доводять, що сьогодні серед вихованців державних установ лише 5% не мають рідних, решта - діти, від яких відмовились батьки, або їх було позбавлено батьківських прав. Опіку про дітей, які залишились без батьківського піклування, бере на себе держава .

          Багаточисленні дослідження доводять, що дитина без батьків, особливо без матері, у перші місяці свого життя - це фактично „інвалід” надалі, бо це залишає відбиток на психічному, фізичному та соціальному здоров’ї малюка.

         Суспільне виховання та повне державне утримання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування є проявом турботливого ставлення суспільства до найболючішого явища сучасності - сирітства.     Споконвіку суспільство і держава, розвиваючись, розробляли різноманітні механізми захисту себе від жебраків та безпритульних  аби утримати рівновагу та стабільність. Деякі вчені вважають, що докласове суспільство не знало сирітства: дитина вважалась сином чи дочкою всього роду. Соціальне сирітство стає можливим лише тоді, коли дітей почали виховувати батько й матір, тобто коли з’являється сім’я . Як свідчить історія, аж до Середньовіччя ставлення до дітей не було гуманним, а з точки зору сучасного суспільства - навіть жорстоким . Багато дослідників історії України та сімейного права, зокрема  дійшли висновку, що влада батьків над дітьми була визнана в Україні ще з язичництва. Існувало право батьків віддавати своїх дітей в рабство, тобто продавати, коли це було потрібно. Це право залишалось ще тривалий час після прийняття християнства. У стародавніх народів, зокрема у слов’ян, був розповсюджений інфатицизм - узаконене вбивство своєї дитини . Таким чином, батьки мали повне право розпоряджатися життям своєї дитини, вона була майже власністю батьків. Подібні звичаї існували і в Древній Греції (закони Солона), і в Древній Персії - тут, навіть, приносили дітей в жертву на честь Богів або якогось померлого політичного діяча .  Щасливим винятком можна вважати лише закони Древнього Єгипту, які забороняли вбивство та жертвоприношення дітей .

          Таким чином, батьки вважались повноправними власниками своїх дітей. Не дивно, що існували випадки підкидання і, навіть, вбивства небажаних дітей. Для того, щоб вирішити цю проблему, спільнота поступово формувала інститути підтримки сиріт у межах свого роду, общинного простору. Після хрещення Русі категорія кинутих малюків вважалась найбільш страждальною. Саме з розповсюдженням християнства пов’язане виникнення милосердного ставлення до дітей, співчуття до беззахисних немовлят. Християнська церква з одного боку проповідувала культ милосердя і благодійництва для багатих, з іншого – блаженство бідних та убогих, культ жебрацтва для бідних та обездолених. До того ж по православ’ю сім’я була "малою церквою", тобто була покликана зберігати основи християнського життя кожного члену родини.

         Проблема сирітства своєрідно вирішувалась за часів українського козацтва. В «Оповіданнях про Славне Військо Запорізьке низове» Андріан Кащенко, посилаючись на розповіді свідків січового життя, розповідає: «Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Після татарського наскоку на Україну в селах і в містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки, жалуючи бідолах, брали чимало хлопців з собою на Січ і віддавали в науку до курінних кабиць. Допомагаючи кухарям, діти-приймаки за кілька літ навчалися запорізьких звичаїв, переслухуючи від захожих кобзарів усі думи й пісні та ставали свідомими синами України і Війська Запорізького.»

          Наприкінці XVII – на початку ХVIII ст. в Україні з’являється ідея про державне піклування дітей-сиріт. У 1682 році був підготовлений проект Наказу, де ставилося питання про відкриття для них домівок, де їх би навчали  грамоті та ремеслам.

           Наприкінці XIX ст. долею соціальних сиріт активно займається держава, організовуючи притулки для них, з подальшою передачею таких дітей до „штучних сімей”.

           Формування нового геополітичного простору, а точніше СРСР, пов’язано зі змінами в політичній та ідеологічній системах, формуванням нових суспільних відносин. Після жовтня 1917 р. бездоглядність набуває великих масштабів. Безумовно, це наслідок Першої світової війни, революції, громадянської війни й голоду. Однак, найбільш значущою причиною була соціальна політика більшовиків, яка торкнулась й Україну. Перевагу суспільного виховання, яке здійснювалось у дитячих будинках, пояснювали тим, що дитина знаходиться там під постійним наглядом, і тому з неї легше зліпити те, що необхідно . Саме держава проголошувалась вищим опікуном кожної дитини. З законодавчих актів зникає поняття „батьківська влада”. На зміну приходять поняття про права та обов’язки дітей. Незважаючи на тоталітарним режим, це було безперечним кроком вперед на шляху оформлення прав дитини.

        Прагнення створити правову основу захисту дітей знайшло відображення у Конвенції ООН про права дитини. Молода незалежна Україна у 1991 році приєдналася до цієї Конвенції. Виконання умов Конвенції та Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей вимагає цілеспрямованих дій української держави щодо їх соціального захисту   Вирішення ряду питань, життєво важливих для соціального захисту дітей, закладені в Конституції України. Законом України “Про освіту” передбачено створення закладів освіти для громадян за рахунок держави (ст.34).

         У 2007 році  рішенням Донецької обласної ради у м. Макіївка було створено комунальний заклад «Донецький обласний соціальний гуртожиток для дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Діти мали всі необхідні  умови для перебування у соцгуртожитку. З ними працювали психологи, юристи, соціальні педагоги, інші фахівці.

          Соціальний гуртожиток – заклад  для тимчасового проживання (від 6 місяців до 3років) та соціальної адаптації дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в віці від 18-23 років після завершення періоду перебування у відповідних закладах для таких дітей, дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім'ях; після припинення піклування, припинення договору про патронат; після завершення строкової служби в Збройних силах; після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі. при відсутності у них житла або у разі, коли їх житло визначено в установленому порядку непридатним для проживання або не підлягає ремонту та реконструкції.

Метою діяльності соціального гуртожитку є створення умов для соціальної адаптації осіб, що в ньому проживають та їх підготовка до самостійного життя.

 Предметом діяльності соціального гуртожитку є : 

• надання тимчасового житла (терміном до 3-х років) для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 15 до 18 років, а також молодим особам з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 18 до 23 років.
• соціальна адаптація  та соціалізація молоді;
• формування у молоді навичок самостійного життя за межами соціального гуртожитку, підготовка до створення власної сім'ї, народження і виховання дітей;
• захист прав та інтересів клієнтів закладу;
• розвиток комунікативних навичок, організація змістовного відпочинку;
• надання соціально-економічних, психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, інформаційних та юридичних послуг;
• сприяння працевлаштуванню і/або вступу до ВНЗ;
• організація виховної роботи патріотичного спрямування; 
• при можливості встановлення родинного зв'язку з родичами;
• створення інноваційних та альтернативних форм роботи з дітьми та молоддю; 
• розробка та опрацювання нових соціальних технологій для подальшого використання у роботі та інше.

             У зв’язку з проведенням АТО, неможливістю виконувати свої зобов’язання в цих умовах соцгуртожиток спочатку було перереєстровано у Святогірську, а у січні 2016 року – у Дружківці .  У нашому місті він зайняв 3-й поверх будівлі колишньої школи-інтернату №1. У ньому мають перебувати до 35 клієнтів. З ними працюватимуть 11 робітників.

             У закладі виконано поточний ремонт, обладнано спальні приміщення, кухню, їдальню, кімнату для гостей та відпочинку, санвузли тощо.

             Основна частина коштів на облаштування соціального гуртожитку надійшла з обласного бюджету. Але й місцеві підприємства, установи,церкви, приватні особи не стояли сторонь проблем закладу. У ремонті та облаштуванні приміщень взяли участь ПП Кочарян, ПП Романова,ПП Закроєць,ТОВ «Моноліт»( директор Московченко О.М.), ТОВ «Підприємство «Анкер»( директор Вахній В.В.),Центр обліку бездомних осіб та будинок нічного перебування ( директор Григоренко Н.В.), церква «Нове покоління» і особисто пастор Дорош О.О., приватні особи Волобуєв В.В.,Головченко Ю.В., Марченко Г.В. і Шлякова Н.Ю.

          Соціальне сирітство характеризує досягнутий нашим суспільством рівень соціальної відповідальності , тому те, чи позбавимося від цього ганебного явища в найближчі роки залежатиме лише від нас.

                               Володимир Клюшник, директор КЗ « Донецький

                       обласний соціальний гуртожиток для дітей-сиріт

та дітей, позбавлених батьківського піклування»